Розділ п'ятий

ВИХОВАННЯ ПІДРОСТАЮЧОГО
ПОКОЛІННЯ — СПРАВА ВІДПОВІДАЛЬНА

Душу схиляємо нині
До пресвятих молитов.
Боже, даруй Україні
Волю, Добро і Любов...
Нас кличуть стрілецькі могили,
Кличуть високі хрести,
Милості просимо і сили,
Боже, гріхи нам прости.

Володимир Вихрущ

Батьками можна пишатися, але гріх їх соромитися.
Шанувати батьків - означає шанувати своє минуле.

(З афоризмів автора)

Дивлюся на сімдесятирічного, вибіленого сивиною чоловіка і думаю: «Мабуть, був учасником боїв...» А коли підрахувати, що ми віддалені від визвольних змагань та минулої війни вже більш як на півстоліття, то стає зрозумілим: тоді він був підлітком. Жив своїм юнацьким життям, що теж було сповнене радощів, болю, розчарувань. Усе це — неповторне і залишиться з ним назавжди. Хоча з вершини літ кожен вчинок має іншу оцінку і трактування.

Дивно виглядає, та багато з тих наймолодших, хто був з нами, повернулися до життя: хто пішов в школу вчитись, хто — вчителювати.

Сьогодні ті, хто міг би бути корисним, маючи такий життєвий досвід, були не просто непотрібними, а й утискуваними.

Відкидаючи наліт років, повернемося до тих літ... Вислуховую оповіді сучасників...

* * *

Після війни, разом з усіма інституціями і господарськими органами, почала діяти школа. Перерва у навчанні на кілька років зробила класи дуже строкатими. В одному класі могли бути зовсім малі хлоп'ята і хлопці, які вже задивлялися на дівчат. Багатьом учням не було куди подіти колін під партами. Нерідко учні початкових класів раз чи два на тиждень уже голилися. Між окремими молодими «професорами» і старшими учнями практично не було різниці.

Майже систематично відвідував школу міліціонер, який завжди мав тут роботу. То необхідно було відібрати в шибайголів зброю, то щось у когось вкрали, то хтось з кимось побився. Однак ближче до справи.

* * *

Урок фізики. Вчитель старається пояснити причини нагрівання предметів від тертя. Учні наче зрозуміли, що й до чого. А Юзько Стеблів уже влаштував на задній парті лабораторно-практичні заняття. Він затиснув між відкидною дошкою парти та її станиною патрон від карабіна і взявся совати довкола патрона шерстяним шнурком.

У результаті наполегливого тертя експериментатор домігся, що порох у патроні зайнявся. Вдарив постріл, куля вп'ялася в стелю. Вчитель, за спиною якого стався постріл, зблід і хапнувся за серце. Повернувшись, побачив заплаканого від порохового диму Юзя. Напівзігнутим пальцем злегка постукав себе по чолі й ослаблим голосом попросив: «Вийди, бовдуре, з класу і без батька до школи не приходь!..»

* * *

До молодого вчителя, який до війни успішно закінчив сім класів, приїхав інспектор райвно. Туди дійшла чутка, що новоспечений «професор» застосовує в навчальних процесах недозволен! методи.

Звичайно, вірити всьому, що люди кажуть, не варто. Тому інспектор приїхав переконатися, що до чого. Гість поважно прогулювавсь із «професором» по шкільному подвір'ї. Раптом до вчителя підійшов заплаканий Івась. Крізь сльози поскаржився, що Михась б'ється.

Вчитель повернувся до Івася і по-діловому порадив:

«А ти підійди до Михася і щосили копни його в задницю. Тоді він тебе ніколи не зачіпатиме».

Інспектор був вражений простотою методу виховання, який застосовував молодий вчитель. Через кілька днів з райвно надійшло розпорядження про звільнення педагога з роботи...

Минули роки. Переїхавши з села до міста, вчитель усе життя пропрацював слюсарем. Нині він уже на пенсії, але ще чергує в кочегарці і любить у вільні хвилини десь-колись згадати свою вчительську практику.

* * *

Стурбований своїми домашніми негараздами, вчитель російської мови зайшов до класу, звично привітався і запитав: «Что было задано на дом?» Звичайне було запитання, але незвично відреагували учні. Всі вони чомусь стримували в собі сміх. Нарешті після кількох зауважень клас дещо втихомирився. Дівчинка-відмінниця поглядом показала вчителеві на портрет Сталіна.

Вчитель оглянувсь і... буквально завмер. Замість очей у вождя всіх народів світилися два отвори. Збліднувши (генералісімус тоді був ще живий), учитель став обома ногами в нечищених черевиках на крісло, зірвав з цвяшка портрет «дорогої людини» і, наче божевільний, побіг у вчительську. Учні зрозуміли, що скоїли щось не те. Через хвилину вчитель повернувся і зміненим голосом запитав: «Кто это сделал, кто это сделал?» Хотів запитати вже втретє, коли наперед вийшов Петрусь. Він інтуїтивно зрозумів, що перейшов межу від смішного до страшного. Хлопчину повели за вухо в учительську. Іншого учня послали за Петриковим батьком, який, незважаючи на зайнятість, не забарився прийти до школи.

Із широким сирівцевим ременем. Ніс його в руці з такою ж повагою, як несуть в урочисті дні прапор.

Наскільки діловою і принциповою була розмова в учительській, судити важко, але через двері пробивалися крики, потім глухі удари. Коли двері вчительської відчинилися, вийшов омитий гіркими сльозами Петрусь.

Клас, що тішився черговою його витівкою і можливістю повар'ювати в час відсутності вчителя, принишк.

Хто знає, чим би закінчилася ця історія для Петруся, його батьків, і навіть школи, якби вчитель доповів, куди належало. Але він не міг цього зробити, бо сам при думці про НКВС тремтів, як осиковий лист. Незважаючи на своє російське походження, вчитель старався обходити цю службу здалеку. Енкаведистів ніхто б не боявся, якби вони не розшукували і не знаходили, кого треба.

Мине кілька років, забере вчителя російської мови ця страшна служба, і ніхто про нього більше не згадає. А взяли його, кажуть, за те, що був учасником руху за визволення Росії від більшовизму «Власовець». Не вдалося бідоласі заховатися й у західних областях України, хоча тут не ділили росіян на більшовиків і монархістів, меншовиків і троцькістів.

Отже, у випадку з виколеними очима генералісімуса сталося те, що зробив колись «Остап» з портретом Юзефа Пілсудського, але нова історія мала продовження.

У школі між уроками всі були захоплені своїми справами. Лише Петрусь не побіг на перерву. Йому ще під час уроку спала на думку цікава ідея. За спиною вчителя висів на стіні великий портрет лагідно усміхненого Й. Сталіна — вірного послідовника вождя світового пролетаріату В. Леніна. Петрусь бачив у сусідньому класі портрет Леніна, привітного й хитро усміхненого дідка, і мучився одним питанням: якщо Сталін справді був вірним послідовником Леніна, то чому він за його прикладом не запустив собі бороду?

От і вирішив малий Петро, коли всі пішли на перерву, домалювати Сталінові бороду. Як на диво, ніхто до класу не заходив, не перешкоджав, і Петрусь, підставивши крісло, зняв портрет й олівцем спокійно домалював бороду. Але цього, здалося, було замало, і, застиснувши в зубах олівець, Петрусь раптом подумав, що дядько Сталін виглядав би авторитетніше і солідніше, якби мав ще й окуляри. Тож постарався, щоб окуляри вдалися на славу. Потім, розраховуючи на приємний сюрприз для однокласників, повісив портрет на місце і вийшов у коридор.

Після дзвоника всі побігли в класи. Зайшов учитель. Він не звернув уваги на незвичну поведінку учнів. Заклопотано поцікавився, що було задано додому. Ніхто не відповів. Усі чомусь дивилися вище від голови вчителя і реготали. Тоді він оглянувся і побачив на стіні портрет вождя всіх часів і народів з невміло домальованою бородою та ще й окулярами. Підстрибнув, наче школяр, зірвав з цвяшка портрет і побіг в учительську. Там швиденько заховав портрет за шафу, заспішив на вулицю. Якимось верескливим голосом покликав через дорогу Петрового батька, який саме прийшов додому на обід. Старий, маючи досвід у цій справі, не очікуючи приємних повідомлень від запрошення (як-не-як, виховував трьох синів), узяв з полички широкого сирівцевого ременя і пішов на шкільне подвір'я.

У вчительській вчитель показав спотворений портрет Сталіна. Батько сполотнів. Він всілякого очікував, тільки не цього. Такі жарти при живому генералісімусі могли обійтися для всієї родини дуже дорого. Тому батько тремтливим голосом зажадав невідкладно викликати малого і приступив до термінового навчання своїм, переданим йому від батька, а його батькові — від діда методом.

Лупив із жалем, але старанно. Бив і пригадував, як у недалекому 1944-у, коли відступали розлючені німці, всі сиділи в хаті — боялися, щоб не застрелили. А малий Петрусь вибіг на подвір'я і кинув камінцем у вікно німецької машини, що проїжджала мимо їхнього подвір'я. Тоді батько, дивлячись через шибку, встиг звернути увагу на те, що авто зупинилося. За крок від останньої миті був тоді Петро, але батько встиг вибігти з традиційним ременем на подвір'я, заступити собою малого. Ремінь бігав тоді по його дрібненькій задничці, а німець стояв з револьвером і дивився на екзекуцію, слухав плач і вереск Петра. І коли після чергового помаху ременя з коротеньких штаненят у черевички потекла тоненька цівочка, серце німця розм'якло і він, сказавши «гут», заховав пістолет у кобуру, сів у машину і поїхав далі. Люди тоді казали, що малий народився в сорочці.

«Уже вдруге, — розмірковував батько, — отакий шмаркач ставить під ризик всю родину. Ремінь із присвистом виконував виховну функцію.

Вирвавшись з рук батька після такої несподіваної оцінки творчого доробку, Петрусь побіг додому, впав у мамин поділ і знову гірко заридав. Коли зі школи повернувся батько, мати не втерпіла і сказала йому, що так дітей не виховують. Вона нагадала: коли сільські діти разом з дітьми єврея Шаї гралися на дорозі в калюжі, то всі своїх нащадків швидко порозбирали і били за те, що поплямували одежину. А Шая, як потім розказували люди, взяв свого малого Лейбу і коло цієї ж калюжі ще чверть години щось йому розтовкмачував та помахував пальцем перед його носом. Потім кажуть, що жиди мудріші, туркотіла мати. А ми своїх то лякаємо, то б'ємо, і хочемо, щоб з них була користь. Ще, може, більше сказала б Петрусева м'якосердна мама, але вид батька спонукав до розмови. Він звелів малому вийти з хати і розповів усе, як було. Мати тільки сплеснула руками і промовила: «О Господи, заступи і сохрани».

Повісивши ремінь на цвяшок, батько з розбурханими думками, не пообідавши, пішов до колгоспу на роботу.

Слава Богу, вчитель виявився людиною неговіркою, й історія не отримала розвитку. А то б не минути Петрові подорожі в неозорі сибірські простори.

Через кільканадцять років M. C. Хрущов розвінчав культ особи Сталіна. На цю пору Петро служив в армії, звідти жартома написав батькові: «Навіщо ж ви мене тоді так били, я ж нічого поганого не робив. Сьогодні це можна було б розуміти як пророцтво, як героїзм...» У синових словах була іронія, і старий пустив гірку сльозу. Він гордився сином, але в цьому випадку його боляче різонув Петрів спомин. Простогнав: «Що ти, хлопче, крім цього, ще міг запам'ятати?» Батько так не хотів, щоб такі уроки залишились у пам'яті його дітей...

* * *

У повоєнні роки пішла мода на спогади про партизанський рух. Його розглядали, зрозуміло, в такому світлі, як необхідно було тодішнім державним політикам.

На одному з уроків вчитель захоплено розповідав нам, що у наших селах теж діяло багато червоних партизанських груп. Були серед населення і такі патріоти, які поодинці боролися з фашизмом. От, наприклад, згадував він, я добре пам'ятаю, як хтось із народних месників на залізничній станції тихенько підкрався до фашистської цистерни з пальним, яку мали відправити на фронт, і відкрутив зливний кран. Звичайно, продовжив учитель після скорботної паузи, німці виявили диверсію і жорстоко помстилися мирному населенню, але цистерна пішла на фронт неповною...

Цей спогад сьогодні мені чимось нагадав анекдот про колорадських жуків. Йшлося про те, чи загинуть вони, якщо перед дощем покропити отрутою картоплю. Хтось відповів, що жуки не здохнуть, але здоров'я їх дуже похитнеться.

Історія з «глобальною» партизанською паливною диверсією, мабуть, забулася б, якби через довгі роки у розмові з односельцем я не почув ще одну оповідку, що чимось нагадувала цей «подвиг».

Іван, так звали знайомого, розповів, як його товариша Петра батьки під час війни послали на залізничну станцію, щоб там розжився на бідончик нафти для розпалу дров. Люди тоді дуже часто використовували змогу «взяти» на станції вугілля, нафту для опалення. На залізниці крали шпали, рейки на будову тощо.

У цей момент Петро мав інші, як йому здавалося, серйозні справи, й вони не суміщалися з проханням батьків. Але нічого не поробиш, розповідав дядько, довелося брати бідон і бігти на станцію.

Дядько Іван, не маючи що робити, залюбки розділив тоді з Петром компанію. Добралися до залізниці швидко. На коліях стояло багато цистерн. Серед них треба було вибрати одну — з рідким пальним. Усі знали, що ці цистерни, які були призначені для фронту, охороняли дуже суворо. На запасних коліях, як правило, чекали перегону назад у Німеччину порожні цистерни, в яких завжди були залишки пального. Там охорона не так пильнувала, і, власне, звідти люди могли взяти кілька відер солярки, бензину чи гасу на розпал.

Пробравшись поміж вагонами до однієї з таких цестерн, Петро відкрив вентиль, потекла якась рідина. Підставив бідон і став чекати. Дядько Іван у цей час був, що називається, «на атасі». Все закінчилося б добре, якби Петро не прогледів наповнення посудини. Пального набралося через верх, і воно почало голосно цюркотіти на гальку залізниці. Це могли почути вартові. Часу на закриття вентиля не було, тому Петро, як кажуть у народі, плюнув на всю цю роботу і, прихопивши бідон, дав драла.

Іван бачив, як до цистерни, що стікала пальним, наближався вартовий, але оскільки Петро вже втікав, давати сигнал тривоги не було потреби. В свою чергу, вартовий, почувши, як щось цюркотить на каміння, нагнувся, побачив шкоду і п'яти, що біліли поміж коліс. Почав кричати: «Хальт!» Якби було видніше і трохи ближче, мабуть, стріляв би, але вже темніло...

Для Івана і Петра в ті далекі часи ця пригода закінчилася щасливо, але вона мала погані наслідки для всіх інших, хто цього вечора попався на залізниці.

Вартовий, котрому, напевне, добре набридли «коники», які викидало місцеве населення, пішов до коменданта вокзалу і незабаром німці оточили територію, що прилягала до станції. Затримали всіх, хто шастав тут без особливих потреб. Десь через півгодини зігнали докупи кільканадцять людей. Усі вони були хто з відром, хто з мішком, хто з цебриком, хто з бідоном, окремі, мабуть, із навколишніх сіл— навіть з тачками. Тих, хто не зміг обґрунтовано пояснити, навіщо він прибув на залізничну станцію, жорстоко шомполували, незважаючи на вік і стать.

Ефект цього, висловлюючись сучасною мовою, виховного масового заходу, який німці провели в громадському місці, був значним і тривалим. Щоправда, через роки його почали трактувати по-різному...

* * *

А цей анекдотичний випадок стався в одній із радянських шкіл у період активного будівництва «світлого майбутнього» й активної участі в цьому процесі всіх верств населення, в тому числі молодого покоління, котре, як ми очікували, житиме при комунізмі.

Отже, учні писали твір на тему: «Спасибі, партіє, тобі за наше щасливе дитинство». Важко передати всі думки, що могли б виплисти з маленьких, щасливих голівок. Якщо б вони були нещасливими, то разом зі своїми «відсталими» батьками могли б за рекомендаціями певних служб подорожувати по «ленінських місцях». Тому кожен школяр писав, яким квітучим бачив сьогодення і майбутнє. Хто згадав, як збирав влітку на полях колосочки, хто — як пас корів, свиней і гусей, хто про іншу роботу. Одні бачили себе в перспективі льотчиками, моряками, шахтарями, інші — полярниками, скромніші хотіли бути хліборобами...

Переглянувши твори, вчителька зазначила, що діти недостатньо виділили питання особистого щастя, не відзначили, чого б вони хотіли для його повноти в умовах нового суспільного ладу, який розкриває широку дорогу для розвою всіх здібностей людини. Діти на знак згоди з учителькою хитали головами, кліпали очима і з нетерпінням чекали перерви. Раптом Василько, найнепосидючіший із хлопчиків, зауважив через вікно, що в шкільному садку чиясь коза їсть замість трави папір і від того може здохнути, про що невідкладно повідомив клас. Усі кинулися до вікна подивитися на таке диво. Був би великий скандал, вчителька могла серйозно розсердитись, але тут пролунав дзвінок, котрий зірвав з місць навіть найдисциплінованіших, як вітер листя, повимітав усіх у коридори школи, на вулицю. На перерві всі групувались. У кожній групі — своя тема, своя розмова, своя дискусія.

Той же Василько, згрупувавши навколо себе таких, як він,бешкетників, продовжив дискусію про повноту дитячого щастя, котру розпочала вчителька. Для мене, розмірковував він, було б великим щастям, якби на літо... здохла корова, а на осінь... померла вчителька... Влітку дуже не хочеться вставати вранці й гнати худобу в поле пасти, а восени — ходити до школи. Всі схвально реготали. Виявляється, небагато треба було Василькові та його прихильникам для повного щастя: позбутися своєї годувальниці й духовної наставниці.

Оригінальне суспільство, оригінальні вчителі, оригінальне мислення молодого покоління, вихованого таким суспільством.

* * *

Підходили Великодні свята. Настрій у всіх був піднесений. Як-не-як, а до свят завжди готувались, і це для багатьох, особливо для молодих, обіцяло багато радості й розваг. При всій біді передбачали багатий стіл — з ковбаскою, крашанками, хроном, холодцем...

У багатьох селах Великдень традиційно супроводжувався стріляниною з розмаїтих саморобних пристроїв. На полях після війни валялося чимало бомб, мін і набоїв, було розсіяно багато пороху. Все це давало широкі можливості для організації феєрверків та інших примітивних, але видовищних сцен.

Група хлопців, назбиравши в полі повні кишені пороху, повільно наближалася до села. Старший із них, Степан, ділився враженнями від своїх чергувань на бойових постах разом з «ястребками». Щоб надати собі більшої ваги, поважно зупинився, взяв у зуби недопалка цигарки, вичеркав сірником вогонь і смачно закурив. Вийшли на дорогу, тут йти було трохи легше. Був у цій компанії малий, дуже до всього цікавий Богдан, син сільського вчителя, якому батьки постійно наказували нічого забороненого в руки не брати і нічого не пробувати. Через те він, мабуть, зацікавленіше від інших, спостерігав, як Степан випускає через ніс дим і після того ще й ефектно спльовує крізь зуби. Нарешті Богдан не витримав і жалісливо попросив у Степана трохи покурити. Той спочатку зневажливо відмовив, а потім пообіцяв, що дасть покурити, якщо Богдан буде день чи два пасти його корову. Малий погодився. Степан поблажливо віддав недопалка Богданові. Той затягнувся раз, другий, голова закрутилась, очі заблищали. Тільки нікотин почав діяти, як раптом хтось із хлопців тихо, але дуже серйозно зашипів у вухо Богдана: «Тато йде!»

Напівсп'янілими від цигарки очима малий побачив якогось дорослого, котрий стрімко наближався до них. Забувши про свої запаси пороху, хлопець поспішно запхав руку з окурком у кишеню, й тут сталося те, чого ніхто не сподівався. Жменька пороху зайнялася, слава Богу, що був він сирим, тому спочатку пішов дим, а потім крізь штаненята блиснуло полум'я. Вибуху ще відбулось, а то б... Гасили його дружно, хто як міг і хто чим міг. Врешті один із хлопців здогадався напісяти на те, що диміло.

Жарт друзів про батька мав сумні наслідки. Молоденьке тіло Богдана на животику, нозі де почервоніло, а де вкрилося пухирями. Сльози невпинно текли з очей. Світ і свято були надовго затьмареними. А Степан думав, як пояснити батькам те, що сталося...

* * *

Цей випадок був не останній. У переддень Великодня в селі, як правило, палили «субітку». Організовували це видовище старші хлопці. Так і цього разу. Вкравши завчасу із залізниці кілька десятків шпал і розшукавши дві великі авіаційні бомби, підлітки розпалили за селом велике багаття. Довго довелося чекати, поки бомби вибухнуть, аж набридло, зате вони як вибухнули, то вибухнули! Багато жителів села донині пам'ятають, як гуділи вогненні шпали над селом, а одна впала на хуторі, аж у хатах вікна повилітали...

Після вибуху старші хлопці з почуттям виконаного обов'язку порозходились опівночі додому.

Вранці молодші пішли подивитися на місце вибуху. Тут ще де-не-де жевріли вуглики, від невеликої вирви пашіло жаром. А друга бомба вціліла.

Ладик Андріїшин підійшов, щоб подивитися ближче, і раптом запізнілий вибух сколихнув землю. Ладика відкинуло вибуховою хвилею. Все його тіло враз запекло: бомба була начинена свинцевими кульками. Коли Володимир прийшов додому, розгніваний батько вперіщив обшарпаного сина ременем. Ладик втратив свідомість і впав. Аж тоді батько помітив, що все тіло сина в крові. Поспіхом запріг коні й повіз Володю до районної лікарні. Там на операційному столі хлопчина помер. Лікар нарахував на його тілі сімнадцять кульових ран.

Через день був похорон. На гробі ридав батько, не прощений за першу й останню в житті несправедливу покару сина.

* * *

Із політичних подій у період свого дитинства Роман запам'ятав смерть «вождя всіх часів і народів» Й. В. Сталіна у 1953 році. Малого дивував переляк чи навіть страх в очах односельців. Дехто плакав... На будинках висіли шпилем вниз червоні прапори з чорними стрічками. Суспільство, поховавши генералісімуса, хотіло, щоб з ним щезли і всі біди, але насправді вийшло не так. Життя ще протягом тривалого часу котилося по наїждженій колії. Щоправда, дітвора, незважаючи на суворі дні, жила за своїми законами, хоча теж мала свої проблеми з політикою.

У війну грали, як правило, «наші» проти німців. Одного разу командир війська «противника», з якими «воювали» Роман та його товариші, десь дістав військову круглу шапку, зробив з реп'яшків прекрасні погони, ордени й медалі, велику свастику (гакенкрайц) на грудях, вишикував своїх «солдат» у шеренгу і почав щось там каркати нібито німецькою мовою, періодично вигукуючи «Хайль Гітлер!» Команда, викидаючи руки вперед, дружно відповідала тим же. Неподалік проходив дільничний міліціонер. Побачивши нездорове захоплення малечі, вирішив розігнати «ворожу армію», що йому досить легко вдалось. Однак міліціонер на цьому не зупинився, йому хотілося ще й потягати за вуха командира, але малий не став би командиром, якби не був сильнішим і хитрішим за своїх ровесників. Утік на високий горбок, ще раз уперто гаркнув фашистське вітання і вже хотів виймати з-за пазухи зелене тверде яблуко, щоб перекусити (справа була в липні), та недооцінив міліціонера. Той вирішив все-таки наздогнати «противника» і покарати за всіма правилами. Малий командир почав прицільну стрільбу по міліціонерові, якого часто бачив вечорами п'яним. Яблуко влучило в кашкет, він покотився вниз. Міліціонер змушений був спускатися за ним з горбка, бо кашкетом могли заволодіти «наші», командир яких теж страждав без військової форми. Покивавши кулаком до «противника» з яблуками, страж порядку матюкнувся, пригрозивши, що знайде його ввечері навіть у матері під спідницею, підхопив кашкет і пішов. Після такого попередження малому командирові довелося кілька ночей перебувати на загатах у сусідів...

Не всі жарти закінчувалися добре. Одного вечора інший міліціонер, та ще й напідпитку, зустрів біля клубу нашого сільського вчителя і запитав: «Ну, как живешь, Бандера?» Вчитель з гідністю відповів: «Бандери не знаю, але впевнений — ти гірший од Бандери». На що міліціонер вийняв пістолет і вистрелив учителю в живіт. Ми, дітвора, що роїлися, як завжди, коло клубу, після пострілу розлетілися навсебіч, мов горобці. Бідний вчитель утік за одну з хат і заховався в кущах порічок. Міліціонер кричав: «Где он, собака, скрылся, убью сволочь!» Діти з-за рогу хати недалеко від тих кущів, в які заховався вчитель, спостерігали, як крізь пальці з його живота стікає кров...

Потім учителя поховали, міліціонера звільнили з роботи і він, здається, навіть сидів рік чи два в тюрмі.

Після повернення його до села хто боявся, хто зневажав убивцю. Він жив разом зі своїм часом, разом з тим часом і помер, не отримавши прощення.

Дорога майже завжди багата на розмаїті враження, пригоди. Якщо бути уважному, то можна побачити й почути чимало цікавого. Ідучи черговий раз по місту, «Остап», звернув увагу на стареньку жінку. Вона сиділа попереду і розповідала сусідці про свого сина, який пропав під час війни. Мимоволі вслухався в розповідь старенької. «Перед війною — повідала вона, — посадив він маленьку берізку. Нині вона ген-ген виросла, гарна, наче дівчина-наречена. Вдвох і чекаємо його»...

Якось під вечір, випадково йдучи мимо подвір'я тієї жінки, яка їхала в автобусі, «Остап» побачив під вікном високе дерево. Довгі коси берези під поривами вітру хвилювались і час від часу оголювали вже де-не-де потрісканий стовбур. На мить здалося, що то ніби зморшки на обличчі жінки.

Дивно, адже то для людини півстоліття — півжиття. Для дерева ж — лише мить. Однак і ця мить відбилася на стовбурі, який, старіючи знизу, залишався молодим у своєму верховітті. Так і людина, подумав, яка життям заплатила за свободу свого народу, віддаляючись, надихає живих на героїзм, на боротьбу. І знову пригадалася розповідь старенької про сина. Можливо, йому, ровесникові берізки, до цієї пори плин часу теж залишив би свої відзнаки. Ось ці тріщини на корі, як і зморшки на обличчі, не лише свідчать про пережите, а й стверджують витривалість та мужність чекання.

Воєнні події не дали юнаку дожити до віку зморшок. Він навіки залишився молодим. І лише береза вітами спрагло голубить хату свого ровесника, зазирає у вікно до його матінки, леліючи її серце ніжним шепотом: «Він живий, він прийде, чекай...»

Вона обережно піднімає поруділий од сонця і дощу листок, на який, похиливши непокриту голову, задумано дивиться з п'єдесталу із сірим бетонним вінком унизу солдат у бетонній плащ-палатці.

Листок, що першим упав із ще зеленого дерева до підніжжя пам'ятника, навівав на посивілу материнську пам'ять спогади про ті далекі часи. Потримавши листок в руках, вона поклала його до букета вогняних жоржин і втомлено сіла на лавочку.

З дерева знову, повільно кружляючи, летів до ніг солдата пожовклий лист — підходила вже п'ятдесята з тих часів осінь, як він завмер тут назавжди, щоб нагадувати про себе тим, котрі залишилися жити.

Через дорогу стоїть з минулого року хрест, на пам'ять про подвиг тих, які загинули у боротьбі за волю України, але донедавна були у вимушеному забутті.

Кулі, що приносять смерть, усі однакові, не однакові лише пам'ять і слава. Шкода, що багато хто цю різницю почав пізнавати під осінь свого життя. Жаль... жаль теж за всіма однаковий, адже вони були молодими.

Прибувши додому, «Остап» приліг на тапчан під іконою Матері Божої. Думки плуталися, давались взнаки поранення, стреси, інсульт...

Голова Всеукраїнського братства ОУН-УПА «Лисоня» Петро Касінчук у почесній вар-ті на похоронах О. Польового

Слава Богу, міркував, частіше почали провідувати побратими, голова братства ОУН-УПА «Лисоня» Петро Касінчук, молодь, інші. Щоправда побували в хаті за час відсутності господаря і непрошені гості — злодії. Не знайшовши нічого цінного, забрали те, що було. Жаль, хотів залишити нащадкам свої записи-спогади, фотографії соратників. Але й це пропало. Добре, що хоч кілька разів приходили кореспонденти телевізії і записали з голосу деякі згадки про ті часи.

Раптом йому привиділося, ніби вони з дружиною йдуть широким скошеним полем, а далеко на межі стоять усміхнені батько і мати.

Омелян запитує:

— То, що, тату, ви вже закінчуєте жнивувати, на полі майже все зібране?...

— Так, сину, важко було самому, але ми з матір'ю встигли. Осінь на порозі. Треба з усім впоратися, а на твоєму полі, дивися, лише бур'ян росте.

— Але ж у мене ніколи не було часу... моє поле — борня.

— Неправда. Від народження кожна людина отримує поле. В одних воно доглянуте і дає користь світові, в інших — необроблене, а ще інші вирощують на ньому бур'яни, що розсипають довкіль нечисте насіння. Від них тільки клопіт. Хтось на твоє поле заніс це злощасне зілля, і воно, як бачиш, добре проросло. Якщо його зараз не винищити, не вирвати — буде висипатись і поширювати біду на інші поля.

— Що ж мені робити, тату, коли поле таке засмічене бур'янами?

— Полоти, сину, без втоми полоти. Не залишати на ньому жодного бур'янця. Мої жнива на завершенні, а твоє поле треба готувати до сівби. Ти й так запізнився...

Справді, сьогодні такий час, що хворіти не можна, знову повернувся до себе «Остап», треба орати і сіяти таке запущене наше державне поле. Які бур'яни за століття на ньому повиростали гай-гай.

Необхідно полоти, здобрювати ниви, готувати добірне насіння.

Як йому потрібне сьогодні здоров'я..., як йому потрібні сьогодні сили...

Скільки чекав він сприятливої днини для роботи, а коли вона настала — очі заступає пелена.

А може, до мене хоче підкрастись ота беззуба з косою? Ні, ще заскоро, я з нею ще повоюю... Я потрібний своїй державі живим. Коли можна було загинути — життя не шкодував.

— Що ж тебе, козаче, сумні думки обсіли, — раптом перебив роздуми звідкись знайомий хриплуватий голос.

«Остап» приглянувся: та це ж кобзар-козак! Звідки ж він узявся?

— Підемо, друже, зі мною, ти, здається, свою роботу вже виконав, твоє поле полотимуть і врожай на ньому вирощуватимуть інші, — сказав кобзар, і раптом «Остапові» стало так легко на душі, просвітліло у свідомості.

Із приходом його кумира всі тривоги і страждання ніби покинули «Остапа». Вони разом з кобзарем йшли по світлій дорозі, й десь, ніби з іншого світу, долинали траурні й повстанські пісні, палка промова о. Шаварина та молоді голоси: «Він завжди буде з нами, і прапор, який він проніс через своє життя, ми понесемо далі як прапор вільної, незалежної України».

У наступні дні газети опублікували співчуття. Серед них було і таке:

Родині і друзям покійного, Тернопільським обласним організаціям: Організації Українських Націоналістів, Конгресу Українських Націоналістів, Братству ОУН і УПА «Лисоня», Спілці політв'язнів і репресованих, ГСПО «Тризуб»

З глибоким сумом і сердечним болем ми сприйняли звістку про смерть вірного сина українського народу, активного учасника національно-визвольної боротьби, командира третьої військової округи «Лисоня» групи повстанських військ «УПА-Захід», члена ОУН з 1931 року полковника Омеляна Польового («Остапа»). Увесь життєвий і страдницький шлях покійного Омеляна Польового («Остапа») — це шлях боротьби і звитяги славного члена ОУН з перших років її створення до її великого ювілею — 70-річчя. Бог дарував йому довгий вік, і він заповнив його великими християнськими чеснотами і духовними скарбами, патріотичними вчинками і революційною боротьбою в ім'я небесного творця, волі й щастя рідного українського народу. Його тернистий і визвольний шлях — це шлях борця за незалежну Україну в XX столітті. Його революційні та визвольні подвиги не тільки залишаться в пам'яті українських патріотів, а й надихатимуть наступні покоління українського народу на розбудову і зміцнення Української Самостійної Держави. Хай Всевишній прийме нашого Славного побратима в свої небесні оселі, де нема ні смутку, ні печалі, а пам'ять про нього залишиться у наших серцях!

Голова Проводу ОУН,
голова Конгресу Українських Націоналістів,
депутат Верховної Ради України
Слава Стецько
Київ, 14.06.1999 року.